bloodfl0wer (bloodfl0wer) wrote in ua_cemetery,
bloodfl0wer
bloodfl0wer
ua_cemetery

Кладовища в українській традиційній культурі

 Джерело: http://www-history.univer.kharkov.ua/sno/sno_konf_files/sno_konf_58/sushko.htm
(c) Сушко В. А.
(Харківський історичний музей)

Кладовища в українській традиційній культурі (за матеріалами етнографічних досліджень Слобідської України ХІХ - ХХІ ст.)

 

Темою нашої розвідки є феномен кладовища в українській народній культурі.

 

Ставлення до померлих, стан, в якому перебувають некрополі, є показчиком рівня культури суспільства [1]. Для носія української традиційної культури кладовище, цвинтар завжди було місцем святим, шанованим. Питання організації та функціонування кладовищ та цвинтарів входять як складова частина до системи української народної поховально-поминальної обрядовості [30].

 

Перша фіксація поховальної обрядовості українців-слобожан зроблена в повісті засновника української прози Г. Ф. Квітки-Основ'яненка "Маруся" [14, с. 181-194]. На етнографічній точності творів прозаїка наголошував ще акад. М.Ф. Сумцов [24, с. 190-214]. Першим науковим дослідженям є опис похорону літньої жінки, наведений у "Записках о Южной Руси" П.Куліша сер. ХІХ ст. [17, т. ІІ, с. 281-290]. Деякі відомості про поховальну обрядовість Слобідської України наводяться у збірках етнографічних матеріалів, що виходили наприкінці ХІХ ст. [12; 18; 31], та в етнографічних розвідках початку ХХ ст. [6; 10; 25; 33; 35; 36] Однак в усіх згаданих працях питання некрополістики розглядалися в кращому випадку побіжно, а то й зовсім опускалися.

Надзвичайно цінною для дослідника поховальної обрядовості є збірка НТШ, що вийшла друком 1912 рр. [7] Остання розвідка другого розділу збірки містить опис похорону у Шебекінському повіті Бєлгородщини (Слобожанщина), в якому наведені детальні відомості про цикл поховально-поминальних обрядодій, наводяться пояснення семантики обрядодій виконавців цих дій, а також відомості щодо організації цвинтаря. [7, c. 336-426]

 

З 1930-х рр. вивчення етнографії Слобожанщини було припинене і лише 1998 р. після тривалої перерви в етнографічних дослідженнях Слобідської України вийшла друком збірка матеріалів комплексної фольклорно-етнографічної експедиції "Муравський шлях", що пройшла територією Богодухівського, Валківського, Краснокутського, Нововодолазького районів Харківської області. У ній поданий опис і поховальної обрядовості [20, с. 177-182]. Збірка започаткувала цикл видань матеріалів етнографічних експедицій Харківщиною. Однак питання планування та облаштування кладовищ, особливостей їхнього функціонування, значення цього феномену в українській традиційній культурі залишилося нерозкритим.

 

У радянські часи у зв'язку із необхідністю розробки "нової", радянської ритуалістики та обрядовості були підготовані спеціальною комісією рекомендації до обряду похорону та облаштування кладовищ та місць захороненя кремаційних урн [21].
У пострадянські часи Православні церкви України з огляду на значну кількість слабко катехізовних осіб, що беруть участь у православній обрядовості, підготували декілька видань катехітичного спрямування та прямо присвячених православним поховальним звичаям [34 та ін.].

 

У своїй роботі ми користувалися власними польовими записами, зробленими у 1990-х - 2004 рр. у селах Харківського, Вовчанського, Чугуївського, Куп'янського, Борівського, Ізюмського, Краснокутського, Золочівського районів Харківської області; Лебединського, Тростянецького, Охтирського районів та м. Охтирка, а також уродженців Недригайлівського та Сумського районів Сумської області України; у населених пунктах Шебєкінського району Бєлгородської області Російської Федерації. Нашими інформантами були переважно місцеві люди старшого віку (1900-1930-х років народження), хоча були і 1950-х, і молодші. Інформантами ставали як постійні учасники поховальних обрядів (півчі, читалки, люди, що ходять обмивати покійників), так і звичайні члени сільської громади. Середній рівень освіти людей старшого віку - 2-4 класи, хоча були і люди з 7-ми та 10-тирічною освітою.
Тобто, наша розвідка продовжує етнографічні дослідження традиційної народної культури українців-слобожан і є чи не єдиною спеціальною розвідкою в галузі етнографічної некрополістики Слобідської України [щодо вивчення поховальної обрядовості див. 28-29].

 

Перші поховання за останньої колонізації нашого краю виникли у ХVII ст. Очевидно, що утворювалися вони не через високу смертність населення, а у зв'язку з постійними татарськими набігами [3] Донині в Сахновщинському районі Харківської області існує камінний хрест на могилі козака, який переставився 1783 р. Подібін окремі поховання фіксуються здебільшого на півдні Слобожанщини - Луганщина [8; 22], а також у степових зонах України [19].

 

Найдавніші цвинтарі, що збереглися до нашого часу,- поховання ХІХ ст. Цвинтарями ми називаємо поховання поблизу церкви або каплиці, а кладовища є окремими місцями поховань.

 

У колишніх козацьких поселенях (сс. Малинівка Чугуївського, Мурафа Краснокутського районів Харківської області, Межиріч Лебединського району, стара частина м. Охтирка Сумської області), де донині існує поділ на сотні, про кладовище нерідко кажуть: "тринадцята (дев'ята тощо) сотня", даючи номер наступний за останньою реальною сотнею [Польові матеріали автора]. Однак загальним терміном, яким позначають місця поховань українці-слобожани, є "клaдовище".

 

Під час голомоморів та воєн у ХХ ст. в українських селах Слобожанщини небіжчиків нерідко ховали на городах, згодом переховуючи на кладовищах.

 

З 1990-х рр. у м. Харків у зелених смугах з'явилися неофіційні кладовища: у зв'язку із дорожнечею на послуги ритуальних агенцій, неможливістю відбути похорон за всіма канонами та заплатити за місце на офіційних кладовищах у районах Харківського тракторного заводу, житлового масиву Рогань та ін. місцеві жителі ховали своїх померлих у лісопосадках. На таких похованнях немає кам'яних надгробків, загорож, але є могильні хрести, нерідко з табличками. На Проводи на гробничках таких могил є квіти та вінки.

 

Поява таких поховань є характерною рисою мегаполіса, в якому більшість цвинтарів та кладовищ є давно закритими, а комунальна служба - здирницькою. [За матеріалами харківських ЗМІ]

 

Окремим видом поховань та пам'ятних знаків є хрести та надгробки на місцях загибелі в результаті дорожньо-транспорної пригоди. Такі знаки нерідко мають багато ознак могильних надгробків: наявність таблички та фотографії покійного, хрест або надгробок, прикрашений вінком та штучними квітами. Рідше це може бути лише букет штучних квітів.

 

Основним видом поховань, таким, що вважається почесним, гідним померлого, є похорон тіла. Кремація більшістю наших інформантів сприймається як вимушений крок, якого слід уникати і якого припускаються тільки через поважні обставини: відсутність місця на кладовищі для "справжнього" похорону, скрутне матеріальне становище родини (до недавнього часу кремація була дешевшим обрядом, ніж поховання). Про ставлення до кремації як до чогось негідного та забороненого свідчить і той факт, що у родинах, де покійника відспівують за православним обрядом, але по тому - кремують, священника намагаються не повідомляти про те. Кремують покійників здебільшого у містах родини з високим рівнем освіти.


З 1970-х рр. виготовлення поховальної атрибутики, проведення поховальних обрядів, упорядкування кладовища у містах взяли на себе ритуальні контори.
У селах копають могилу, несуть домовину, спускають її в яму також постійні люди - копачі. Це зазвичай чоловіки середнього віку (40-60 років), нерідко одинокі, для яких обід на поминах та поминальна роздача їжі є одним із способів прогодуватися.

 

За усталеними традиціями, що фіксувалися і у ХІХ ст., і нині родина не повинна робити на похороні нічого. Свої не повинні ані робити труну, ані обмивати покійника, ні в якому разі не нести гріб та не спускати його в яму. В разі якщо копачеві довелося б поправляти труну і лізти в яму, це віщувало б йому хворобу, а рідні - певну смерть. Ніяк не впливає на копача, якщо він, копаючи могилу, спускається туди. Після похорону поминальні дії цілком лягають на плечі родини і вже ніяк не можуть зашкодити рідні, навпаки - загальним є переконання, що недбале виконання поминальних дій може викликати шкідливі дії з боку небіжчика.

 

Хоч православна церква останніми часами намагається боротися проти звичаю кидати по грудці землі кожним із присутніх (або тільки близькими родичами) на домовину в могилу, тим не менш цей звичай надзвичайно розповсюджений [34]. Так само і "печатання могили", яке виконують зазвичай жінки-родички у найближче церковне свято чи неділю. З могили беруть кілька жменьок землі, везуть їх разом з поминанням до церкви, священник читає над ними молебень, а жінки, повернувшись на кладовище, розсипають землю хрестоподібно по гробничці.
Тобто, ми спостерігаємо тяглість традиції оберегової магії та обрядових табу за весь період етнографічних спостережень.

 

І цвинтарі, і кладовища обов'язково обнесені огорожею: кам'яною стіною, огорожею з тонких стовбурів дерев чи кущів, покладених горизонтально між подвійно вертикально вбитими в землю стовпчиками, як варіант нині - звареною з металевих брусів,- чи видимою межею: обкопані ровом, обсаджені деревами, відділені ярком, або принаймні відокремлені особливістю місцевості (розташовані на плато - "шпилях" - гір, до яких веде одна-єдина дорога).

 

Обов'язковою деталлю огорожі, навіть, якщо сама вона досить умовна, є наявність воріт. У дуже рідкісних випадках їх заміняють дерева або високі горби, які, однак, за виглядом подібні до справжніх воріт. Ці ворота фігурують у народних віруваннях, як місце, де душі щойнопомерлих перебувають, очікуючи на нових мерців. Тому ворота завжди мають бути зачиненими, крім безпосереднього моменту похорону, коли крізь них прозять покійника. А миряни повинні проходити через хвірточку або по стежці, якщо виразної огорожі немає.

 

Планування поховань на кладовищі велося лише у містах. Але і там намагалися притримуватися принципа сімейних поховань, коли усі родичі знаходяться поблизу - "одним кущем", місце батька та матері поруч або "у ногах", побизу поховання дітей і т. д. І нині у селах вважається негарним, якщо могила або "родинне місце" обгороджене: "такі люди і за життя, і на тому світі відгороджуються від людей" [29, с. Липці Харківського району Харківської області]. Обмеженням можуть слугувати кущі бузку чи калини, дерева, багатолітні рослини.

 

Вважається цілком прийнятним, коли людина старшого віку робить за життя розпорядження щодо того, де її поховають, біля кого. Ці розпорядження рідко бувають письмовими, переважно це - усні побажання, які родичі вважають за необхідне виконати. У противному разі небіжчик може снитися і скаржитися на недотримання його волі.

 

Загальноприйнятою слід визнати орієнтацію розташування могили за лінією: схід-захід, головою на захід. Пояснюється це тим, "щоб покійник бачив схід сонця". У ногах могили ставиться хрест: "щоб як вставатиме на Страшний суд, то опирався о хрест", "щоб як сонечко встане, то воно його щодня хрестило. Сам-то він уже перехреститися не може". До поч. ХХ ст. хрест був дерев'яний, нині він переважно металевий. Інакша орієнтація трупопокладання можлива лише для поховань "нечистих" покійників за межами кладовища, хоча і там в основному притримуються загальноприйнятої [27].

 

Хрест зазвичай використовується шестираменний з горішньою рівною перекладиною, нижньою, розташованою правим раменом вище, лівим - нижче (орієнтуючись від голови могили). Тобто за канонічним православним розташуванням, хоч ми зустрічали на сільських кладовищах і розташування хреста навпаки.

 

Вважається, що ставити могильний камінь недобре: "мертвяку важко лежати". Нам відомі розповіді про те, що родичам (дітям) доводилося знімати вже встановлений пам'ятник і ставити натомість хрест після того, як мати стали снитися дітям і просити "зняти цей тягар". На наш погляд, хоч люди, які розповідали це і не були близькими до церкви, але такі розповіді дуже близькі до викладених у розповсюджуваних нині книжечках про правильні християнські звичаї [34], тож, вірогідно, і виникли під їхнім впливом.

 

Однак на кладовищі на восьмій сотні м. Охтирки попри те, що у мирян хрести стоять у ногах, на могилі місцевого священника отця Іоана (Тюніна Івана Дмитровича) пам'ятник чорного мармуру з надгробком, встановлений в головах. На пам'ятнику зображений хрест, фотографія священника у облаченні з Чашею в руках. Можливим поясненням цього є те, що священник розрішав гріхи своїх парафіян, ніс важчий, ніж вони, хрест, що і має символізувати таке поховання. Подібне розташування надгробку є чи не єдиним на всьому кладовищі і взагалі нетиповим для даного ареалу досліджень.

 

У радянські часи, особливо на похованнях воїнів, ставилися зірки, які нині можуть ставитися за прижиттєвим розпорядженням покійного. Іноді поховання оформлювалися як ангар літака чи в якійсь інший оригінальний спосіб. [Кладовище № 9 м. Харкова]

 

Для того, аби могила не осипалася, із могильного холма влітку родичі формують гробничку. До Проводів, а за раннього Великодня - до Тройці, на могилі висаджують квіти, причому вважається найпридатнішими для того рослини, які створюють на могилі ніби зелений килим: барвінок тощо. Останнім часом розповсюдився звичай на Великдень вішати на хрест вінок, а в гробничку встромляти букетики із штучних квітів. Хоча священники і намагаються боротися проти цього звичая. [2; 29; 34]

 

Існує переконання, що родичі зобов'язані до року встановити на могилі новопреставленого родича "гробничку": невисоке прямокутне кам'яне огородження земляної гробнички,- та зробити табличку, на якій позначається прізвище, ім'я та по батькові, дати життя небіжчика. Нерідко табличка робиться з фотографією.

 

Якщо у ХІХ ст. і до 1930-х рр. хрест, поставлений на могилі, стояв там незмінно, так само, як і зірка на похованнях сер. ХХ ст., то нині буває, що на похороні на могилу ставиться хрест, який пізніше (до року) замінюється кам'яним надгробком. "Мода" на такі дії занесена з міст.

 

Етнографічні матеріали кінця ХІХ ст. твердять [6; 7; 18; 20; 25 та ін.], що щорічним впрорудкуванням кладовищ займалися як родичі, так і неодружена сільська молодь, згуртована у молодіжні громади. Впорядкуванням одиноких могил дівчата займалися зазвичай до Проводів та до Дмитрівської батьквської суботи, тобто в ті ж строки, що й дорослі впорядковували могили родичів.

 

Прихід на кладовище з метою впорядкування могили, для поминання з певної нагоди ("приснився покійник") та на Проводи і Дмитрівську суботу повинен починатися та закінчуватися зі "знамування" - цілуваня хреста особи, яку прийшли "провідувати". Забороняється знамуватися зі своїми покійниками лише в разі відвідування кладовища у складі траурної процесії: "прийшов ховати одного покійника, так не бігай по усьому кладовищу. Хочеш провідати своїх - прийди в другий день, отдєльно". Людині, яка провідуючи рідні могили не знамується - не цілує горизональне рамено хреста ближче до перехрестя,- нерідко сниться покійник, який докоряє за гордість та непошану. Обряд знамування існує лише щодо хреста, з могильним каменем не цілуються.

 

Люди старшого віку нерідко ставляться з деяким осудом до звичаю ставити біля рідних могил окремі столи для поминання. Причиною появи таких столів вони вважають відокремлення людей одне від одного, поява у населеному пункті великої кількості приїжджих, які стабільно тримаються окремо. Правильними є загальні обіди на гробах, розкладання поминального обіду прямо на могильному холмі: "а то прийшли поминати, а поминання відсунули хтозна куди".

 

Таким чином, ми можемо твердити, що кладовища сприймалися такими ж поселеннями мертвих, як село - живих. Кладовища були місцем, де людська цьогосвітня сутність набувала свого природнього вигляду: "із землі Адам узятий, в землю і йде".

 

Оскільки світ мертвих був протилежним світу живих, то існувала потреба унебезпечити живих від мертвих, для чого і слугувало оборювання села - особливо під час епідемій - та обгородження кладовища, а також заборона ховати на кладовщі "нечистих" покійників (упирів, відьом, самогубців, нехрещених дітей). Ця заборона була актуальною до 1930-х рр., її дотримувалися на сільських кладовищах і за радянських часів. Грунтовний аналіз причини цього явища та особливостей функціонування цього звичаю зроблений у роботах Д.К.Зеленіна [10; 11] та сучасних дослідників [4; 5; 13; 15; 23; 32].

 

Вважалося, що на кладовищі перебуває лише тіло, а душа відлітає, маючи можливість відвідати "місце, де лежить людина", родичів, улюблені за життя місця на землі. Таке відвідування відбувається не в людському тілі, а під час сну певної особи та у метаморфізованому вигляді (метелик, пташка, бджола та ін.).

 

І нині звичай забороняє відвідування та перебування на кладовищі після заходу сонця. Це пояснюється необхідністю мертвим відпочити від живих, необхідністю "не турбувати покійників". Священнослужителі підтримують цей звичай, твердячи, що після четвертої години приходити на кладовище мрно, адже душа покійного вже в іншому місці.

 

Спірним є питання відвідин кладовища на Великдень: православна церква вважає, що відвідувати померлих слід лише на Проводи, однак ми маємо досить багато свідчень того, що і в дорадянські часи люди приходили на кладовище і на Великдень, пояснюючи це тим, що "в цей день" у Бога всі живі, взагалі - "у Бога всі живі". Загальні обіди, співи пісень та виконання творів на музичних інструментах, які любив покійний є способом потішити померлого предка.

 

Таким чином, порівняння облаштувань кладовищ, трактовки поховально-поминальних дій та уявлень за весь період етнографічних досліджень дає нам змогу твердити про надзвичайну сталість цього культурного феномена.

 


Tags: історія
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Comments allowed for members only

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments